Відгук на книгу Анатолія Птіцина «Ниточка і Ложкін»



Пройшовши залами бібліотеки, я завітала до відділу фантастики, де випадково натрапила на книгу А.Птіцина «Ниточка і Ложкін». Чесно кажучи, мене насамперед привабили цікаві малюнки і, звісно ж, сама назва. Погодьтесь, «Ниточка і Ложкін» - досить-таки незвично і зацікавлює читача.

Кілька днів я ніяк не починала читати…Продивлюся малюнки, прочитаю перше речення – і все! Та все ж якось у суботу я вирушила у мандри до країни фантастичних пригод. Неймовірно! Але я прочитала понад 100 сторінок, і це за один день! Моя мама була приємно вражена…

Тож, ознайомившись із твором, у мене виникли деякі запитання і пропозиції до автора.

Анатолію, Ви постійно стверджуєте, що Наталочка – звичайна собі дівчинка, буденна і т.д. Вибачте. Але я з Вами не погоджуся. Яка ж вона звичайна? Ну, по-перше, хіба можуть таку собі «сіру мишку» називати Ниточкою? Навряд чи. А потім ще помаранчевий наплічник у гімназії з суворими правилами та обов’язковою шкільною формою, де панують чорний, білий, коричневий кольори. Хіба це не виклик? Хіба це не руйнування стереотипв?

А взагалі мені сподобалось те, що ви зобразили Ниточку такою життєрадісною, сонячною! Вдало підібраний так званий її «життєвий» колір – помаранчевий: і наплічник, і туфлі… Дівчинка, яка на початку твору постає в моїй уяві типовою відмінницею, не йде до школи заради того, щоб погуляти в нових туфлях і сходити до зоопарку! І це мені надзвичайно подобається!

Але знову повернуся до питання, яке мене бентежить найбільше. Звичайна дівчинка?Хто – Ниточка? Дівчинка, чийого кота звати Коржик, у якої вдома стоїть дзеркало, яке не показує дійсне зображення, а те, що йому заманеться (такий собі непередбачуваний телевізор), дзеркало, яке боїться губної помади? Якесь протиріччя!

Можливо, Ви так і задумали? Щоб розповідь зробити ще більш цікавою? Ну тоді вам це вдалося!

Що ж, це стосовно Наталочки (не забувайте, вона ж і Ниточка), але не можна забувати й про Ложкіна!

Чесно скажу, перше враження, яке виникає про нього, досить-таки неприємне: невихований, неотесаний, безкультурщина! Як читаєш, так думаєш: «Ниточко, швидше, іди від нього якомога далі!» А як він сміявся із чужого горя: «Ги-ги-ги…», - неначе мавпенятко – нежива істота, неначе воно не може відчувати. Та дещо прояснює те, що він – чаримон, прилетівший з Місяця на свято День Чарівної Землі. Ну хтозна, можливо, там прийнято себе так поводити? Ми ж то на Місяці не були!

До речі, Анатолію, мені надзвичайно сподобалося це слово – чаримон. Не якийсь там чаклун, чарівник, а саме чаримон. Оригінально! А значить – цікаво, що теж досить-таки важливо!

Загалом, мені сподобалося, навіть дуже! Цікаво, захоплююче, з малюнками, а головне – доступно! Не люблю твори, зміст яких потрібно розшифровувати, вдумуватися ледь не в кожне слово. Якщо й читати, то легко й невимушено, читати й уявляти це, бачити у своїх фантазіях, посміхатися, а, дочитавши останнє слово, подумати: «Це що, все?» Тож, як бачите. «Ниточка і Ложкін» - саме для мене, а тому, думаю, і для більшості моїх однолітків. Раджу прочитати всім, хто захоплюється фантастикою та пригодами.

Овсеп’ян Рузанна, 5-А

Учитель: Тихоненко Н.І.

Відгук

Щойно я прочитав твір молодої талановитої письменниці Катерини Паньо «Полювання на Сліпса».

Чому мою увагу привернула саме ця книга? По-перше, зацікавила назва ( а вам, мої друзі, хіба не хочеться дізнатися що воно за створіння – отой Сліпс?). А по-друге, саме оформлення досить привабливе, малюнки – веселі, яскраві, незвичні. І вже з перших сторінок твору ти потрапляєш у фантастичний світ пригод лісових жителів. І не просто звичайних собі зайчиків чи білочок, а зустрічаєшся з тулуками, буркунами, няв-нявками, маленьким Хтосем та професором Глючкінсом. Головні герої хочуть відшукати Сліпса і зрозуміти, хто ж він є насправді. А Сліпс – це істота, яка хоче стати кимось іншим. Коли ж ми сумніваємося, а хто ми є насправді, то душе неприємно на душі, правда ж? Так само нелегко було було і Шурлі з Мурлою, які намагалися розібратися в собі. Але «коли їм добре разом, навіщо їм ця істина».

А чи задумувався з вас хто-небудь, де саме живе Земля? Правда, цікаве питання? А ось лісові мешканці вважали, що дім Землі – це море, а може, й космос (а вам як здається?). Набагато страшніше, коли взагалі немає дому, як у маленького Хтося, незвичної істотки. Він дуже хотів сподобатися мамі Лулуки, щоб вона його залишила в себе. А що ж треба для цього зробити? «Досить бути самим собою!» - це і є головна думка твору. Так і Хтось, зрозумівши це, зізнався, що він і є справжнісінький Сліпс, але так хотілося стати Лулукою і знайти справжню сім’ю.

На мою думку, кожна людина має бути справжньою, тобто самим собою. Але за фантастичними образами ми бачимо зрозумілі для будь-якої дитини речі – це щирість, справедливість, прагнення до любові, бажання бути потрібним комусь у цьому світі. Ця повість вразила мене своєю незвичністю і добротою. Хочете і ви долучитися до світу фантазії і мрії? Тоді ця книга для вас!

Торонченко А., 5-А

Учитель: Тихоненко Н.І.